На территорії України упродовж усіх часів жили та творили представники інших культур, зокрема російської, єврейської, польської, угорської, чеської та ін. До най­яскравіших представників російської поезії, яка виникла й розвивалася в Україні упродовж XX ст., належать М. Ушаков, Л. Вишеславський, Б. Чичибабіи, Л. Кисельов.

Природно, що ці митці у своїх творах активно ви­користовували українську тематику, зокрема присвя­чену історичному бутпо українського народу. Вони глибоко шанували й завжди підтримували його роз­маїту культуру, звичаї, традиції.

Микола Ушаков (1899-1973) народився в Росії.

Його батько був артилерійським офіцером, матір ут­ратив у ранньому дитинстві, яке проходило в маєтку бабусі, у Ярославській губернії. Доля закинула Ми­колу до Києва, де вій вступив до Першої київської гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. Вищу ос­віту здобув на юридичному факультеті Інституту на­родного господарства. Перші вірші М. Ушакова було надруковано в газеті «Пролетарська правда» в 1923 р. Згодом побачили світ збірки поезій «Весна республики», «ЗО стихов», «Горячий цех», «Календарь», «Восток и Запад», «Мьі будем жить». Більше сорока років М. Ушаков перекладав російською твори укра­їнських письменників — І. Франка, М. Коцюбинського, Ю. Яновського та ін.

З німецької мови перекладав вірші Г. Гейне.

Поет високо цінував творчість Т. Шевченка, якому присвятив свої «Стихи о Шевченко». Тернистий життєвий і творчий шлях Кобзаря він змальовує через контрасти: «…и тройки с свадьбами легпели, // и ареспіантов // гнал конвой»; «встречались хати // и палати». А щоб піддати нищівній критиці імператора, М. Ушаков наділяє його сатиричною характеристикою, підносячи тим самим роль Шевченка в духовному й національному відродженні нації.

Перу М. Ушакова належить майже сорок перекладів поезій Т. Шевченка ро­сійською мовою, зокрема «Заповіту». Росіянин за походженням, М. Ушаков вважав Україну своєю батьківщиною. Так, у поезії («Я из Москви…») заявляв, що Київ для нього така ж батьківщина, як і Москва, до нього він прикипів душею. Він пе­реклав і вірш В. Сосюри «Любіть Україну» російською мовою.

Леонід Вишеславський (1914—2002) народився в м. Миколаєві. Його батько був інженером. Майбутній поет спершу вступає до Харківського електротехнічного інституту, згодом студіює біологію в Харківському університеті. У цей період відвідує літературну студію при Будинку літераторів ім. В. Еллана-Блакитного. 1936 р. Л. Вишеславський перевівся на літературний факультет Київського універ­ситету, після чого його життя уже назавжди було пов’язано з літературою.

Дебютував віршем «Ударная ночь» у харківському журналі «Красное слово» в 1931 р. Перша збірка віршів «Здравствуй, солнце» (1936) вийшла друком у Києві. Джерела творчої біографії Л. Вишеславського глибоко пов’язані з Україною, її людьми, культурою, поезією, природою. Не випадково великий і значний розділ вибраних творів названо «Песни с Днепра» (1951). Поет переклав російською тво­ри Т. Шевченка, І. Ф(танка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського. Він тонко відчу­вав українське слово, яке ввійшло в його життя через українську пісню.

Про це свідчить і вірш «Мова» («Подсолнух задремал. Вкусней запахла ма­та ») (1951). Леонід Вишеславський, оспівуючи красу української мови, народної пісні, широко використовує українську лексику («девчата», «Днепро», «мова»), фразеологізми («язьік Шевченка и Франка»). Для створення національного коло­риту автор уводить у вірш українські образи-символи: «подсолнух», «степь», «казачья сабля».

Українську тематику широко представлено у творчості Л. Вишеславського. Є в нього сонет «Косарал» (1955), присвячений Т. Шевченкові. У цьому творі поет стверджує, що його «голос правди так же свеж и нов, — // он долговечней рек и островов». У поезії «Черешня» (1956) ліричний герой зачарований спогадом із дитинства про старий сад. Справжнє літо приходить до нього з черешнями, від яких важко відірвати погляд:

Я же с них глаз не сводя, запрокинув голову, долго стою…

То заглянула сама Украйна в детскую душу мою.

Миколаївщина — це «зачарована Десна» Л. Вишеславського, у творчості якого гідне місце відведено рідному місту корабелів, природі (збірка «Николаевская кольїбель», 2000).

Борис Чичибабін (Полушин) (1923-1994) належить до шістдесятників. Наро­дився в м. Кременчуку, у родині офіцера. Основну частину життя провів у Хар­кові. Псевдонім Чичибабін узято на честь двоюрідного діда по материній лінії відомого хіміка, академіка Олексія Чичибабіна.

1940 р. Б. Чичибабін вступив на історичний факультет Харківського університету, проте навчання перервала війна: його було призвано в армію. 1945 р. вступив на філологічний факультет Харківського університету, але влітку 1946 р. його було заарештовано й засуджено на п’ять років «за антирадянську агітацію». Після повер­нення з таборів, Б. Чичибабін переважно пише громадянську лірику, особливе місце в якій відводить темі пригнічених народів СРСР: кримським татарам, євреям, «попранной вольности Прибалтики». Ці мотиви в нього переплітаються з любов’ю до Росії й російської мови, а також до України.

Вірш «С Украиной в крови я живу на земле Украиньї…» (1973) сповнено ніжності й водночас патріотичного пафосу. Зрілий поет усвідомлює, що історія України склалася б набагато мудріше й без пролиття крові, якби місто престоль­не було возведене не на похмурій півночі, а над вільним і щедрим Дніпром. Типовий патріотичний мотив — спогад про запах рідної землі — знайшов місце і тут: перед читачем виникають образи степової України — молочай, ро­машка, полин. Історія України для поета нерозривно пов’язана з Г. Сковородою й Т. Шевченком.

Нетривалим був життєвий і творчий шлях Леоніда Кисельова (1946-1968). Цей поет через страшну хворобу (рак крові) у двадцятидворічному віці пішов із Життя, про те встиг залишити по собі яскравий слід у поетичній антології України. Вірші Л. Кисельова українською мовою ви вивчали в сьомому класі.

Леонид Киселев родился в Киеве в семье русского писателя Владимира Киселева. Учился на факультете иностранных языков Киевского университета, увлекался зарубежной литературой. Начал писать стихи на русском языке в тринадцатилетнем возрасте. 1963 г. в московском журнале «Новый мир» увидела свет его сборник «Первьіе стихи». Стих «Цари» было принято неоднозначно: в Киеве он вызвал сенсацию, а в Москве — возмущение и протест, ведь в этом коротеньком сочинении десятиклассник Л. Киселев презирает царя Петра И, ссылаясь к тому же на Т. Шевченко:

Шевченко говорит, одностороннє, не Петр, а те голодние, босьіе отнесся нет, он правильно писал: В болоте основали Петроград. Це той первий, що розпинав, за долгую историю России — Нашу Україну, ни одного хорошего царя.

Сміливо, як для радянської дійсності! Проти київського школяра тоді висту­пив член-кореспондент Академії наук СРСР Д. Благай. Він стверджував, що і сам Петро І, і пам’ятник йому — святині, тому юному поетові не годиться проти них виступати. Після цього твори юнака перестали друкувати в російській періодиці.

За кілька місяців до смерті Леоніда, 12 квітня 1968 р., у газеті «Літературна Україна» з’являється добірка його поезій «Перші акорди» (з передмовою І. Драча), але вже українською. Чому він вирішив перейти з російської мови на українську? Поет тяжів серцем і думкою до України вже в перших своїх творах, писаних росій­ською. У поезії «Язьік не может сразу умереть…» митець стає на захист україн­ської мови, наголошуючи, що мову титульної нації України зневажено («язик заброшен»), за що «сеоей еиньї ничем не искупитпь нам». Як переконливий аргумент, що українською мовою можна писати високу поезію й передавати найтонші по­чуття, він згадує Тичину — «гениального позта».

Писати українською Леоніда заохочував батько. Ще в дитинстві він потрапив під вплив Т. Шевченка, пізніше шліфував поетичний хист у середовищі шістдесятни­ків І. Драча й М. Вінграновського, знав про трагічну долю тонкого лірика В. Симоненка, захоплювався творами Л. Костенко, В. Голобородька. У вірші Л. Кисельова «Я позабуду все обидві...» є такі рядки:

Я постою у края бездньї И вдруг пойму, сломясь в тоске,Что все на свете — только песня На украинском язьіке.

На запитання друзів: «А чому українською мовою?» — поет відповів: «А ось цього я не можу пояснити. Я так відчуваю. Та якщо вважати поезію одним із за­собів самовизначення, то доведеться примиритися з тим, що я саме так самовиз­начаюся…»