Ганна Світлична

20 квітня 1939 р. в м.Павлограді, на Підварках народилася дівчина Ганнуся – майбутня поетеса України Ганна Світлична, якій крім таланту, послано було долею тяжке горе. П`ятдесят літ горя, безперервного, щомиттєвого, ворогу такого не побажаєш. Народилась вона звичайною здоровою дитиною. Спершу все було добре, і на страшне лихо, що вже десь напевне ж, підкралось, ще не було ані знаку, ані передчуття. Ганнуся – таке прудконоге, таке неграмотне дівча – доходжувала, добігувала свої останні кілометри по рідній землі. Зростала вона в трудовій, майстровитій сім`ї. Її дід до 1917 р. був знаний на всю Катеринославську губернію. Виготовляв скрині, які йшли нарозхват – яка ж бо без скрині дівча на виданні. Без скрині й заміж тоді не виходили. Тому в діда завжди були замовлення. Мав він п`ять синів, вони дружно допомагали батькові, тож по чесному труду жили заможно. Він просто трудився і мав добрий заробіток за свій труд. Під час революції більшовики оголосили діда Матвія “дрібно-буржуазним елементом” відібрали будинок. Помер дід із золотими руками у бідності. Батько Ганнусі – Павло Матвійович теж виготовляв скрині, але займався цим потай, щоб і його, бува, не оголосили отим елементом. Коли ж і над ними нависла загроза, з жалем кинув се діло, і відтоді жили на саму лише нужденну зарплату. Дитинство Світличної прийшлося на лихі воєнні роки. У 1945 р. неждано-негадано з Ганною трапилось лихо. Рятуючись від фашистів, мати її разом з дітьми сиділа в погребі. Там було дуже холодно і сиро. Сперше в дівчини заболіла голова, підскочила температура, вона злягла. Думалось день-два, чи тиждень і мала стане на ноги. Не стала…

Хворіла вона довго і тяжко, із 7-річного віку зовсім нерухома. Хто зустрічався з Світличною особисто, той пам`ятає, що голова в неї була дорослої людини, а тіло 7-річної дівчинки. Крім того, майже не діяли руки, пальці на руках дуже покрутила хвороба. Сама себе вона звичайно доглянути не могла, за нею весь час доглядали. Але знаходячись в тяжкому стані, Галина Павлівна знайшла в себе сили, піднялася над своїм болем і стала видатною поетесою свого часу.  В неї була така хвороба, як поліомієліт – гостре інфекційне захворювання, що уражає переважно центральну нервову систему. Ріст припинився. Про те, що можна ходити й бігати, дівчинка мусила забувати. А втім, сказали лікарі, такі довго не живуть, максимум десять років. Вона жила, тож мусила звідтоді пити свою гірку чашу, якій ніколи не було дна. По звідтоді й до останньої миті свого життя піввіку була прикута до ліжка.Мати Галини Петрівни пішла з цього світу рано, коли дівчині не виповнилося й тринадцяти. Батько, аби не гибіти удівцем, оженився вдруге і, як водиться, привів до хати мачуху. Прийшовши в сім`ю Павла Світличного, мачуха доглядала його дочку, як рідну. За мачухою Ганнуся, за її власними зізнаваннями “і горя не знала”.

Батько помер у 1989 році, коли поетесі виповнилося 50 років. Коли поетеса стала відомою не лише в своєму місті, й у всій Україні, коли за неї взялась влада, спілка письменників, лікарі тоді в неї з`явилася квола надія на порятунок. Ні, не на те, що вона буде ходити, але що сидітиме – так, обережно їй обіцяи. Лікарі хотіли наростити їй м`язи і посадити. Хай і в ліжку залишиться, але ж не лежатиме! О, як вона мріяла бодай про це! Не дуже багато вона просила у долі, у життя, у медицини, у Бога – лише сидіти. Не збулося… Кілька важких операцій зробили фахівці, медичні “світила”, операції болючі, тяжкі… Не з`явилися в неї м`язи, руки – ноги так і лишилися їй непідвладними… Вона все зрозуміла і приречено мовила: “Досить! Медицина на мені потренувалася, рештки сил берегтиму для себе. Мені ще треба жити і писати, у мене стільки задумів – життя не вистачить”.

Вірші почала писати в 19 років. Поетеса швидко пішла в гору, стала відомою. Про неї почали писати, її охоче друкували, видавали збірку за збіркою, з`явилося вибране, премія… Вона страшенно боялася: а раптом до неї виявлять знижку? А як же прикута до ліжка, мужня жінка. Вимогала до себе однакового ставлення: як до інших, так і до неї. Процес писання в неї був непростим – на грудях дощечка, на дощечці папір і неслухняні пальці обережно тримають олівця… Але більше писала подумки, в душі у серці, безсонними ночами, коли з усіх боків у пітьмі її обступали безнадія і відчай. Український письменник Валентин Чемерис так згадував про Ганну Павлівну.

“П`ятдесят років вона пролежала прикутою до ліжка – без надії і сподівань. Зовні завжди рівна, витримана, привітна, а що в неї було на душі – то вже її таємниця. Бувало, йдем до неї – осінь, занудлива ліжичка, світ сірий, одноманітний, на службі непереливки, – а приходити до неї, сядеш біля ліжка і починаєш удавати бадьорість, аби її не засмутити. А вийдеш і справді збадьореним – Ганнуся своїм оптимізмом будь-кому могла настрій вирівняти. Коли він спитав, що її покликало до поезії, Ганна Світлична відповіла: “Розум. Мої щоденні й щонічні роздуми, як мені далі жити на спині в нерухомому, немічному стані. Хотіла бути корисною людям. Наївна віра в мені була, що все це комусь потрібно. Надто великого значення надавала своїй поезії. Тепер оцінкою її скромно.

Але саме поезія мене рятує. Якось я підслухала розмову лікарів: вони дивувались, що я все живу. За медициною я не могла так довго жити – хіба що якийсь десяток література. А я жила, наперекір усьому… і десять література, і двадцять, 1 тридцять, і сорок… І сьогодні ще, бачите, живу. І завтра збираюсь жити. А тримала й тримає мене в цьому світі лише поезія – подруга моя, сестра, мати, спасительниця моя у царстві людей. Без неї зачахну, як рослина без води. Та ще тримає мене віра у людей, у добрий світ”.

 Померла Г.П.Світлична 11 листопада 1995 р.